18-річний рахів’янин розповів, як вирішив стати розвідником

👁 354    |    Опубліковано: 22.06.2016 о 14:08    |    Автор:    |   
Категорії: Новини Рахова   |   

 


 


Степан – звичайний 18-річний закарпатський юнак. На контрактну службу потрапив із власної волі, став бійцем одного із розвідувальних підрозділів ЗСУ. Каже, що відношення на службі часто більш людяне, ніж у його цивільному житті. За три місяці підготовки, тренувань та виїздів у зону АТО відчув це сповна. Адаптуватись важко не було, бо з восьми років вступив до «Карпатської Січі» в м. Хуст, тож часто брав участь у різних вишколах. Далі – закінчення школи, дрібні підробітки, участь у Революції Гідності.

У сім’ї він не перший військовий, адже у свій час відслужили і його батько, дід та дядько. У батальйоні його лагідно прозвали «Мадяром», мовляв, ти ж все-одно із Закарпаття. На спроби заперечити і довести, що він корінний гуцул і навіть угорської не знає, колеги тільки віджартовуються.

– Я міг, як і багато інших знайомих підлітків, займатись сигаретами, заробляти гроші, ходити клубами чи кав’ярнями, але це не для мене. Натомість зараз іноді навіть старші і досвідченіші товариші по частині радяться зі мною і прислухаються до моєї думки.

Розповідає, що хотів спочатку потрапити на прикордонну службу, адже іноді знайомі прикордонники брали його помічником на патрулювання. Проте згодом зрозумів, що військова розвідка це набагато престижніше і відповідальніше. Відразу наголошує, що їх підрозділ якісно відрізняється від того, якими їх звикли бачити колись – із вічними нарядами по кухні, фарбуваннями газонів, бордюрів.

– У нас немає такого поняття, як господарчі роботи, підмітання і фарбування парканів, а з «дідівщиною» взагалі не стикався. Навіть у вільний час кожен займається самопідготовкою, доглядом за зброєю, а по службі так то взагалі виключно професійною діяльністю. При цьому подобається «людське» ставлення начальства, коли заохочують чесність, коли командир обідає поруч із тобою.

stepan-rozvidnyk-2Склад нашої частини взагалі дуже різноманітний, тут не тільки наші земляки. Проте всі працюють злагоджено, а в спілкуванні, наприклад, хлопці кавказьких національностей, італійці, які у нас теж служать, на вигляд «накачані», суворі, але дуже цікаві і приємні. Дуже смішно слухати, як вони у побуті намагаються розмовляти між собою українською, у них, до речі, дуже непогано виходить (сміється, – ред.)

Про власне службу Стьопа, як і всі військові, розповідає скупо, адже так зобов’язує професія. Проте іноді вихоплюються історії і про місцеве населення в охоплених війною містах, і про їх ставлення до українських військових.

– Різко кидається в очі різниця між сільським і міським населенням. Якщо у містах до наших військових відносяться насторожено, часто не зовсім приязно, то у селах і люди привітніші, і ми їм віддячуємо, чим можемо. При можливості ділимось сухпайками, продуктами, десь допомагаємо.

Проте найбільше враження на юного рахів’янина справляють навіть не бойові виїзди чи служба, а відношення до змін в країні. У той час, коли одні люди своїми зусиллями намагаються забезпечити мир в країні, реформувати ті чи інші галузі, інші зводять їх намагання нанівець.

– Одного разу нам навіть довелось попрацювати охоронцями правопорядку. Тамтешні міліціонери, чи то вони вже поліцейські, вирішили влаштувати з якогось приводу гулянку зі стріляниною. Тож ми виїхали по тривозі біля 3 години ночі. Тієї ночі я якраз вийшов на балкон і почув стрілянину. Передав сигнал тривоги, виїхали на БТРах на місце події, а там накрита «поляна», стоять їх новенькі «Пріуси», правоохоронці у формі гуляють. Якщо чесно, то хотілось провчити їх, щоб поважали свою роботу, статус і країну.

Що буде далі Стьопа поки не знає. У планах, звісно, і освіта, і продовження служби, адже бути корисним своїй країні йому подобається. А вже незабаром назад, на службу. Бути очима і вухами своєї армії.

Share

Яндекс.Метрика