Історія громади
Рахів
Рисунок 1.1. Місто Рахів (Зображення з відкритих інтернет-джерел)
Історичний розвиток Рахівської громади базується на багаторічній традиції господарювання в умовах високогір’я та стратегічному розташуванні на торговельних шляхах. Перші археологічні свідчення людської діяльності на цій території датуються кінцем II — початком I тисячоліття до н. е., а письмова згадка про поселення відома з 910 року (офіційна дата заснування — 1447 рік). Протягом середньовіччя територія перебувала у складі Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а з кінця XIII століття відійшла до Угорського королівства.
Економічний профіль громади історично формувався навколо скотарства (переважно вівчарства), рибальства та лісозаготівлі. З середини XVII століття важливим чинником розвитку став видобуток солі та її сплав річкою Тиса. Адміністративно Рахів перебував у підпорядкуванні Великобичківської та Хустської казенних доміній. Соціальна напруженість через кріпосну залежність спричинила виникнення опришківського руху, до якого активно долучалося місцеве населення.
Модернізація регіону розпочалася у XIX столітті. Ключовими подіями стали будівництво першого дерев’яного мосту через Тису (1782 р.), встановлення геодезичного знака Географічного центру Європи (1887 р.) та запуск залізничного сполучення у 1894 році. Ці інфраструктурні зміни сприяли зростанню чисельності населення та перетворенню Рахова на окружний торговельний центр.
У XX столітті Рахів проходив через етапи приналежності до Австро-Угорщини, короткочасний період підтримки Гуцульської республіки (1919 р.), входження до складу Чехословаччини (1919–1939 рр.) та Угорщини. Після 1945 року Закарпаття було приєднано до УРСР. У 1957 році Рахів отримав статус міста. Сучасна громада розвивається як центр екотуризму та культурний осередок гуцульського регіону, зберігаючи традиційні народні промисли в умовах незалежної України.
Ділове
Рисунок 1.2. Село Ділове (Зображення: Roman Gelembjuk)
В історичних документах село згадується в XVI столітті. До 1947 воно називалось Трибушанами, бо тут (за однією з місцевих легенд) жили три брати Бушани. У 1898 р. офіційну угорську назву селища було дещо змінено: з «Trebusán» (Трибушани або Требушани) на «Terebesfejérpatak» («Теребеш на Білому Потоці»).
У XIX ст. у Трибушанах добували залізну руду в скелях гори Довгарунь. Давні штольні збереглися дотепер. 1861 року Калман Каган, єврей із сусіднього міста Сигіт (нині — Сіґетул-Мармаціей), збудував ще й склодувний завод.
Згодом для будівництва транскарпатської залізниці сюди приїздили поляки, чехи, німці, словаки, італійці, багато хто з яких оселився тут назавжди. За переписом населення 1935 року, у селі жили 1000 українців, майже 300 євреїв, 200 угорців, 60 чехів і 70 осіб інших національностей. Нащадки італійців мешкають тут дотепер.
У документах кінця XIX — початку XX століття Трибушани згадуються як «селище», Тисодолинянського округу (повіту) Марамороського комітату Угорського королівства. В цей період громада селища користувалася печаткою з зображенням дуба (оригінальний штемпель цієї печатки віднайдений місцевим краєзнавцем). Село Хмелів раніше характирезувалося як присілок навколишніх сіл, зокрема Костилівки та Ділового.
Костилівка
Рисунок 1.3. Село Костилівка (Зображення з відкритих інтернет-джерел)
Дослідниками вважається датою заснування — 1605 рік, що найбільш наближений до історичних джерел.
У XVIII-ХХ ст. у Костилівці проводились активні лісорозробки. З кінця XVIII ст. і до 1866 р. на горі Берлибашка добували залізну руду для металообробного заводу в Кобилецькій Поляні.
За іншою легендою, це поселення було оточене валом і частоколом. Його мешканці стерегли так званий Солоний шлях (шлях, яким возили сіль із села Солотвино), і коли з'явився загін татар, що прямував з-за Карпат в Угорщину, чи навпаки, поселенці вступили в нерівний бій і всі загинули. Коли тут знову з'явилися люди, то побачили купи людських кісток, що і дало другу назву селу — Костилівка.
До Костилівки також відноситься присілок Вільховатий. У селі традиційно розвинуте вівчарство.
Село Костилівку з обох сторін ніби охороняють дві скелі, на яких встановлено хрести. З ними пов'язано чимало легенд.
На хресті, який височить на скелі у західному кінці села, викарбувано рік — 1863. Саме в цей час італійці та австро-угорці прокладали залізницю через село. Люди працювали і жили в дуже важких умовах, а це спричинило виникнення епідемії чуми. Щоб зупинити її поширення, в одній зі стін тунелю викопали невеликий отвір і всіх хворих людей замурували там. У пам'ять про це тут і встановлено хрест. Зокрема ще село Круглий довгий час не мав статусу окремого села, а вважався присілком сусідньої Костилівки (історична назва — Берлебаш). Як самостійна адміністративна одиниця почав фігурувати в документах уже в радянський період, так як і село Вільховатий тривалий час існував як розрізнений присілок. Офіційний статус окремого населеного пункту він здобув у 1947 році. До цього територія адміністративно належала до селища Костилівка.
Білин
Рисунок 1.4. Село Білин (Зображення - Nickolas Popovich)
Засноване у ХVІІ-XVIII ст. Давні перекази говорять, що на території села в той час поселився пастух на прізвище Білий. Власне, від його прізвища і походить назва села. Інша легенда розповідає, що в давнину для того, щоб одягнути родину, господарям самим потрібно було ткати полотно. Люди відбілювали його, розстелюючи на полі і воно біліло від сонця. І тому назвали люди село «Білин».
А згідно зі ще одним переказом, на полонині, що знаходиться біля села, паслося багато білих овець, від чого, власне, й походить назва Білин.
Церква св. арх. Михайла. 1870.
У селі стоїть дерев’яна церква, що належить за стилем до середньо гуцульських церков. Цей термін ввели чеські дослідники, що вивчали дерев’яну архітектуру в Карпатах у першій половині XX ст. Термін досить умовний, бо йдеться про церкви, розміщені в південно-західній (закарпатській) частині Гуцульщини, а всі класичні п’ятизрубні гуцульські церкви розташовані в північній частині Гуцульщини.