Степан – звичайний 18-річний закарпатський юнак. На контрактну службу потрапив із власної волі, став бійцем одного із розвідувальних підрозділів ЗСУ. Каже, що відношення на службі часто більш людяне, ніж у його цивільному житті. За три місяці підготовки, тренувань та виїздів у зону АТО відчув це сповна. Адаптуватись важко не було, бо з восьми років вступив до «Карпатської Січі» в м. Хуст, тож часто брав участь у різних вишколах. Далі – закінчення школи, дрібні підробітки, участь у Революції Гідності.

У сім’ї він не перший військовий, адже у свій час відслужили і його батько, дід та дядько. У батальйоні його лагідно прозвали «Мадяром», мовляв, ти ж все-одно із Закарпаття. На спроби заперечити і довести, що він корінний гуцул і навіть угорської не знає, колеги тільки віджартовуються.

– Я міг, як і багато інших знайомих підлітків, займатись сигаретами, заробляти гроші, ходити клубами чи кав’ярнями, але це не для мене. Натомість зараз іноді навіть старші і досвідченіші товариші по частині радяться зі мною і прислухаються до моєї думки.

Розповідає, що хотів спочатку потрапити на прикордонну службу, адже іноді знайомі прикордонники брали його помічником на патрулювання. Проте згодом зрозумів, що військова розвідка це набагато престижніше і відповідальніше. Відразу наголошує, що їх підрозділ якісно відрізняється від того, якими їх звикли бачити колись – із вічними нарядами по кухні, фарбуваннями газонів, бордюрів.

– У нас немає такого поняття, як господарчі роботи, підмітання і фарбування парканів, а з «дідівщиною» взагалі не стикався. Навіть у вільний час кожен займається самопідготовкою, доглядом за зброєю, а по службі так то взагалі виключно професійною діяльністю. При цьому подобається «людське» ставлення начальства, коли заохочують чесність, коли командир обідає поруч із тобою.

Склад нашої частини взагалі дуже різноманітний, тут не тільки наші земляки. Проте всі працюють злагоджено, а в спілкуванні, наприклад, хлопці кавказьких національностей, італійці, які у нас теж служать, на вигляд «накачані», суворі, але дуже цікаві і приємні. Дуже смішно слухати, як вони у побуті намагаються розмовляти між собою українською, у них, до речі, дуже непогано виходить (сміється, – ред.)

Про власне службу Стьопа, як і всі військові, розповідає скупо, адже так зобов’язує професія. Проте іноді вихоплюються історії і про місцеве населення в охоплених війною містах, і про їх ставлення до українських військових.

– Різко кидається в очі різниця між сільським і міським населенням. Якщо у містах до наших військових відносяться насторожено, часто не зовсім приязно, то у селах і люди привітніші, і ми їм віддячуємо, чим можемо. При можливості ділимось сухпайками, продуктами, десь допомагаємо.

Проте найбільше враження на юного рахів’янина справляють навіть не бойові виїзди чи служба, а відношення до змін в країні. У той час, коли одні люди своїми зусиллями намагаються забезпечити мир в країні, реформувати ті чи інші галузі, інші зводять їх намагання нанівець.

– Одного разу нам навіть довелось попрацювати охоронцями правопорядку. Тамтешні міліціонери, чи то вони вже поліцейські, вирішили влаштувати з якогось приводу гулянку зі стріляниною. Тож ми виїхали по тривозі біля 3 години ночі. Тієї ночі я якраз вийшов на балкон і почув стрілянину. Передав сигнал тривоги, виїхали на БТРах на місце події, а там накрита «поляна», стоять їх новенькі «Пріуси», правоохоронці у формі гуляють. Якщо чесно, то хотілось провчити їх, щоб поважали свою роботу, статус і країну.

Що буде далі Стьопа поки не знає. У планах, звісно, і освіта, і продовження служби, адже бути корисним своїй країні йому подобається. А вже незабаром назад, на службу. Бути очима і вухами своєї армії.