Досі на таке сходження не наважувався ніхто. Коли Сергій Пандрак, колишній командир спецвідділення штурмового батальйону “Айдар”, поділився планами з бойовими побратимами, ніхто його не підтримав. Казали, що це божевілля та неабиякий ризик — після важкого поранення на Донбасі та втрати ноги знесилений організм може не витримати, пише газета “Експрес”. Натомість переконували відкласти бодай на рік, мовляв, треба зміцніти після тривалого лікування і добре підготуватись. Насправді ж сподівались на інше: забуде або реально оцінить свої можливості і відмовиться. Та у Сергія (позивний Сивий) не такий характер. Він звик перемагати. Завжди. Навіть тоді, коли іншим здається, що це неможливо. Отож через рік телефонує і каже: збирайтесь, пора в гори, домовлялись. Він ходить на Говерлу з п’яти років — піднімався  53 рази. Це було його 54 сходження і перше – після поранення на війні.  Група зібралася чимала — 127 кобатантів зі всієї України, з  різних батальйонів і бригад. “Планували стартувати о десятій годині ранку від спортивної бази “Заросляк”, що неподалік Ворохти,  — згадує Сергій Пандрак із Рівного. — На жаль, через поломки автобусів у дорозі, спізнилися на три з половиною години. Вночі у горах була сильна злива. Потоки води розмили стежки, коріння дерев. Мокрий грунт, слизькі велетенські брили півметрової висоти. Необержний крок — і можна гепнутися. Та ще й як! Я зрозумів, що йти на протезі не зможу. Мовчки віддаю його бойовим побратимам, щоб несли на вершину. Натомість дістаю допоміжні пристосування: інвалідні палиці під лікті. Рухатися так, тим паче в горах, на одній нозі, ще  важче. Але мене це не cпинило. Маршрут обрали найскладніший — 3,5 кілометра підйом  і стільки ж — спуск. Вирушаємо групами — по 20 чоловік”. Кожен наступний крок Сивому давася нелегко. Доводилося максимально концентрувати увагу, психологічні і фізичні сили. І так протягом п’яти годин — саме стільки колишній командир спецвідділення штурмового батальйону “Айдар” піднімався на Говерлу. Боліли і руки, і спина, і плечі. Від перевантаження двічі хапали судоми. Сергій вчасно зупинявся, просив бойового побратима помасажувати ногу. “Короткий перепочинок — і знову  стрибаю на палицях, — усміхається відчайдух. — Мене страхували спереду. Якби послизнувся, одразу б підставили плече. М’язи від утоми аж дзвеніли, як тятива, піт заливав очі, та я  не здавався, йшов. До вершини, до своєї мрії. Дуже хотів довести, що навіть без однієї ноги можу ще о-го-го! Iшов і співав патріотичні пісні — так було легше рухатись. Хлопці охоче підхоплювали, і наші голоси котилисая далеко-далеко.  Дехто з бойових побратимів не вірив, що зумію піднятися на Говерлу. Коли ж бачили мою затятість, неабияк дивувалися. Там, у горах, випадково зустріли Володимира Парасюка, народного депутата України, що спускався донизу. Зупинився,  ошелешений, і не вірить власним очам. ”Сергію Богдановичу і ви — на вершину?! На одній нозі?! Хочу стати свідком унікальної події”. Капітан Сивий разом із бойовими побратимами піднявся на Говерлу о вісімнадцятій годині сорок хвилин. Було вітряно і холодно, боліло все тіло. А  він каже, що тієї миті  почувався найщасливішою людиною у світі — всміхався і співав гімн України. “То було для мене важке випробування, — підсумовує Сергій Пандрак. – Йшов, зціпивши зуби. П’ять годин до вершини і ще  три — до табору. У сутінках, при світлі ліхтарів. Ми повернулися о 22 годині 5 хвилин. Після гір не  відпочивав. Наступного дня, вдома, сів на ровера і проїхав тридцятикілометрову дистанцію. Крутив педалі однією ногою”. Володимир ІСАЄВ